Євген Булацик — полковник Повітряних сил ЗСУ, командир 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка зі Старокостянтинова і Герой України з 2025 року. Саме його бригада залишається єдиним з’єднанням країни, яке воює на бомбардувальниках Су-24М і Су-24МР і застосовує крилаті ракети Storm Shadow та SCALP-EG.
Його ім’я з’являється в новинах не як «обличчя авіації загалом», а як прізвище людини, яка з 2014 року сидить у кабіні, а з 2018-го ще й відповідає за те, щоб ця кабіна взагалі злітала. Розвідка над Слов’янськом на підбитому літаку, порятунок парку в перші години великої війни, прикриття вертольотів на «Азовсталі», удари по Зміїному й тилах окупанта — це не окремі епізоди, а одна лінія служби.
Нижче — не сухий послужний список, а те, як саме будується ця лінія: що відомо напевне, де закінчуються перевірені цифри, які міфи крутяться навколо «застарілих сушок» і як читати новини про комбрига, не змішуючи героїзм із пропагандою ворога.
Від заступника комбрига до людини, на яку дивляться молоді пілоти
Євген Богданович Булацик народився 12 лютого 1977 року. Відкриті джерела майже мовчать про дитинство, училище й перші роки служби — і це вже само по собі характерно для бойового льотчика, біографія якого довго жила в закритих частинах, а не в токшоу. Публічна частина починається там, де починається війна: 2014 рік, Схід, Су-24МР.
Станом на 2016 рік він був підполковником і заступником командира 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Від 2018-го — командир цієї бригади й начальник Старокостянтинівського гарнізону. Льотчик першого класу з нальотом понад 1500 годин. Військова частина А2502 — це не абстрактна «авіабаза на Хмельниччині», а місце, яке росіяни роками намагаються вибити з карти ударами по смузі, сховищах і техніці.
У грудні 2025 року «Українська правда» внесла його до рейтингу УП100 у номінації «Захисники» — поряд із людьми, чиї прізвища вже стали загальними іменами війни. Для цивільного читача це звучить як «почесний список». Для пілотів бригади — як нагадування, що командир не ховається за штабним столом, коли треба летіти туди, «де найгарячіше».
1 липня 2014: триста тридцять кілометрів на одному двигуні
Цього дня екіпаж літака-розвідника Су-24МР — командир Євген Булацик і штурман Олександр Трошин — вів розвідку в районі Слов’янська. У машину влучила ракета ворожого ПЗРК. Один двигун замовк. Кабіна наповнилася димом. Замість катапультування екіпаж зробив те, що в підручнику виглядає як граничний випадок, а в реальності — як холодний розрахунок: долетів 330 кілометрів на одному двигуні й сів на оперативному аеродромі.
На посадку вистачало пального лише на одну спробу. Коли літак вийшов на глісаду, двигун зайнявся вдруге. Машину все одно посадили. Знімки ворожої оборони, зібрані вже після влучання, допомогли українським силам зайти в Слов’янськ і Краматорськ. Менш ніж за три місяці пошкоджений літак повернули до строю. За це екіпаж отримав ордени Богдана Хмельницького III ступеня — указ від 8 липня 2014 року.
Той виліт став не «легендою для преси», а робочим стандартом, з якого потім вимірювали все інше: завдання важливіше за страх, літак — не жертовний метал, дані — дорожчі за ефектний кадр падіння.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли люди плутали цей епізод із пізнішими боями 2022-го і приписували його вже «великій війні». Хронологія тут принципова. 2014-й — це ще АТО, ще інша щільність ППО, ще інший політичний словник. Але саме тоді Булацик показав той самий стиль, який потім повториться над Маріуполем і Зміїним: не обірвати завдання на півдорозі.
Ранок 24 лютого: телефон сина з Харкова і порожня смуга
У перші години повномасштабного вторгнення полковник був у Києві на курсах підвищення кваліфікації. Близько п’ятої ранку зателефонував син із Харкова: «Тато, нас бомблять». За хвилину — заступник зі Старокостянтинова: «Повітря, повітря, все падає!». Булацик сів у машину й погнав на базу.
Коли він прибув, картина вже була воєнною, а не навчальною: літаки злітали, пілоти сідали хто в чому був, головне — підняти все, що може летіти, і вивести машини з-під першого удару. Саме цю ніч пізніше назвуть порятунком української бомбардувальної авіації. Не тому, що хтось один «змахнув рукою», а тому, що бригада роками тренувалася підніматися за сигналом — і цей сигнал нарешті пролунав не на полігоні.
За даними Енциклопедії сучасної України, від 24 лютого 2022 року Булацик організував і спланував майже 1300 бойових вильотів бригади й особисто виконав понад 170, завдаючи точкових ударів по техніці та скупченнях окупантів. Станом на 28 липня 2022-го як командир екіпажу Су-24М він мав 51 виліт, з яких 42 — бойові. Цифри з різних періодів не варто звалювати в одну купу: перша — про командування й особисті вильоти за довший час війни, друга — про конкретний зріз літа 2022-го.
Бригада, якої ворог так і не зміг «стерти з карти»
7-ма бригада тактичної авіації імені Петра Франка — спадкоємиця бомбардувального полку, сформованого ще 1951 року. У січні 1992-го частина склала присягу українському народові. У березні 2008-го її переформатували в бригаду тактичної авіації й назвали на честь Петра Франка — піонера військової авіації ЗУНР, сина Івана Франка. База — аеродром Старокостянтинів, код UKLS, Хмельницька область. На озброєнні — Су-24М, розвідники Су-24МР і навчальні L-39.
Це єдине з’єднання Повітряних сил, яке зберегло ударну роль «сушок». Російські удари по базі стали регулярними саме тому, що після появи британських Storm Shadow і французьких SCALP-EG старий бомбардувальник перестав бути «реліктом 80-х» і знову став засобом далекої точкової атаки. Ракета летить на десятки й понад сотню кілометрів, тож екіпаж може не заходити в найщільнішу зону ППО так, як це доводилося робити 2022-го з некерованими бомбами.
Виживання бригади тримається на трьох нудних, але вирішальних речах. Перша — роззосередження: щойно радари чи супутники фіксують пуск, машини йдуть на запасні майданчики, інколи навіть на ділянки доріг. Друга — ремонт: інженери повертають у стрій те, що ворог уже записав собі як «знищене». Третя — люди. У розмові на четверту річницю вторгнення Булацик прямо сказав: навіть за наявності суперсучасної зброї вирішальними залишаються ті, хто її обслуговує, а технічного складу хронічно бракує.
Що саме змінює крилата ракета на старому носії
Су-24 спроектований ще в СРСР як всепогодний бомбардувальник із крилом змінної стрілоподібності. Його сила — не «новизна», а вантаж, дальність і можливість швидко інтегрувати підвіски. Британські й українські фахівці поставили на машину пілони під Storm Shadow. Раптом розвідник і ударник стали носіями зброї, яка б’є по складах, мостах і командних пунктах глибоко в тилу. Саме тому база в Старокостянтинові для російського генштабу — не провінційний аеродром, а пріоритетна ціль.
Від Зміїного до «Азовсталі»: де саме працювала бригада
Відкриті звіти й енциклопедичні статті називають кілька операцій, у яких Булацик брав безпосередню участь або які планувала його бригада.
- Острів Зміїний. Удари по силах і засобах окупанта на ранньому етапі боротьби за Чорне море. Один із перших епізодів застосування високоточних керованих бомб ВК-3.
- «Азовсталь» і Маріуполь. Демонстраційні маневри й удари, щоб відволікти ворожу ППО від вертольотів, які проривалися з боєприпасами, медикаментами та на евакуацію поранених.
- Херсонщина. Робота в районі Давидового Броду, Дудчан і інших ділянок під час звільнення правого берега.
- Харківський і луганський напрямки. Зокрема Ізюм і Вовчоярівка — знову в контексті перших застосувань ВК-3.
- Тилові удари крилатими ракетами. Особисто Булацик застосував понад 180 одиниць високоточної авіаційної зброї, зокрема Storm Shadow і SCALP.
Після такого переліку легко впасти в тон «один чоловік виграв південний фронт». Це не так. Комбриг планує, літає, навчає й тримає готовність частини. Результат складається з екіпажів, техніків, розвідки, метеорологів і тих, хто в окопі чекає, поки з неба знімуть конкретну батарею чи склад. Сам Булацик це формулює жорсткіше за будь-якого коментатора: саме ті, хто в окопах, визначають результат перемовин і закінчення війни.
Нагороди, які збиралися дванадцять років, а не за один указ
Публічний «набір зірок» у Булацика виглядає вражаюче, але важливіша послідовність. Ордени йшли за конкретні епізоди й періоди служби, а не пакетом «на ювілей частини».
| Відзнака | Дата | Що фіксує указ / відкриті джерела |
|---|---|---|
| Орден Богдана Хмельницького III ст. | 8 липня 2014 | Розвідка біля Слов’янська, посадка підбитого Су-24МР |
| Орден «За мужність» III ст. | 13 жовтня 2020 | Бойова робота в період ООС, професіоналізм |
| Орден «За мужність» II ст. | 20 квітня 2022 | Перші місяці великої війни |
| Орден Богдана Хмельницького II ст. | 24 травня 2022 | Особиста мужність і виконання обов’язку |
| Хрест бойових заслуг | 27 липня 2022 | Визначні заслуги в захисті суверенітету |
| Орден Богдана Хмельницького I ст. | 8 грудня 2023 | Повний кавалер ордена Богдана Хмельницького |
| Герой України, орден «Золота Зірка» | 1 серпня 2025 | Указ Президента №567/2025 |
Дані зведені за відкритими біографічними статтями та текстами указів (Вікіпедія, Енциклопедія сучасної України, сайт Президента України). Звання Героя України присвоєно «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові». Урочисте вручення відбулося на початку серпня 2025-го в Києві.
Медіа часто називають полковника також повним лицарем ордена «За мужність». Підтверджені відкритими указами — III і II ступені. I ступінь у детальних переліках енциклопедії не розписаний окремим роком, тож коректніше говорити так, як говорять документи, а не заголовок.
Поширені помилки, які спотворюють і людину, і бригаду
Навколо прізвища Булацик і «сушок» зі Старокостянтинова наросло кілька зручних спрощень. Вони добре звучать у коментарях і погано витримують перевірку.
- «Су-24 — металобрухт, який дивом літає». Машина стара, це факт. Але після інтеграції Storm Shadow / SCALP і відновлення парку вона виконує роль, якої в 2021 році в Повітряних сил майже не було: дальній точковий удар без заходу в найгіршу зону ППО.
- «Комбриг сидить у кабінеті, а літають інші». Особисті понад 170 вильотів після 24 лютого 2022-го цьому суперечать. Командир, який сам літає, — не романтичний штамп, а спосіб тримати норму для молодших екіпажів.
- «Один виліт 2014 року зробив його Героєм». Між Слов’янськом і «Золотою Зіркою» — одинадцять років служби, АТО, ООС, повномасштабна війна, командування бригадою й сотні вильотів частини.
- «Російський заочний вирок = юридичний факт». Слідчий комітет РФ і їхні суди кваліфікують удари по військових і логістичних цілях як «тероризм» і малюють терміни до довічного. Це інструмент пропаганди й тиску, а не незалежне правосуддя. Для України це бойова робота ЗСУ.
- «Старокостянтинів — місто-герой лише завдяки одній бригаді». Сам Булацик відшиває цю формулу: відзнака міста — заслуга всієї громади, яка живе між сиренами й зльотами.
За моїм досвідом читання воєнних біографій протягом місяців великої війни, найшвидше «ламається» якраз третя помилка: людина стає іконою одного кадру, і тоді вже не видно ні штурмана Трошина, ні техніків, які за три місяці підняли підбитий борт, ні пілотів, які 24 лютого злітали «в чому були».
Питання, які реально ставлять, коли шукають це прізвище
Хто такий Євген Булацик простими словами? Український військовий льотчик, полковник, командир єдиної бригади бомбардувальників Су-24, учасник війни з 2014 року, Герой України 2025 року, начальник Старокостянтинівського гарнізону.
Чим 7-ма бригада відрізняється від інших авіаційних частин? Вона єдине з’єднання, яке системно воює на Су-24М/МР і запускає з них західні крилаті ракети великої дальності. Інші бригади закривають винищувальну, штурмову, транспортну й вертолітну ніші.
Скільки йому років і чи він досі літає? Народився 12 лютого 1977-го. Відкриті дані про особисті вильоти після 2022-го говорять про сотні годин бойової роботи; публічні інтерв’ю 2024–2026 років показують його як діючого командира, а не «почесного ветерана в запасі».
Чому його ім’я фігурує в російських «справах»? Тому що бригада б’є по цілях, які РФ вважає недоторканними на своїй території й на окупованому. Заочні вироки — спроба перетворити воєнну поразку в кримінальний ярлик.
Де подивитися перевірену біографію, а не переказ? Стислий каркас — сторінка у Вікіпедії та стаття в Енциклопедії сучасної України; живі інтонації — інтерв’ю «Голосу Америки» (2024) і розмова зі «Старкон.City» на четверту річницю вторгнення.
Коли текст про льотчика варто віддати фахівцю, а коли читач справиться сам
Самостійно можна зібрати відкриту біографію, список указів, історію бригади й сенс нагород. Це цивільна робота: порівняти дати, не змішати Булацика з однофамільцями (є, зокрема, письменник Євген Буцик — зовсім інша людина) і не переказувати російські «вироки» як новину без рамки.
До військового аналітика, авіаційного інженера чи офіційного спікера Повітряних сил варто звертатися, коли мова заходить про поточну чисельність бортів, маршрути вильотів, типи підвісок, втрати й місця бази після конкретного удару. Ці речі або засекречені, або змінюються щотижня. Стаття в інтернеті, яка «точно знає», скільки Су-24 сьогодні на стоянці, майже напевно вигадує або зливає те, чого зливати не можна.
Я захищаю своє, я воюю для того, щоб моїм дітям не довелось воювати, і я мрію відвоювати свої кордони, які були загально визнані після розвалу Радянського Союзу у 91-му році. Нам чужого не треба.
Це не слоган пресслужби. Так Булацик говорив Мирославі Гонгадзе в кабіні того самого відремонтованого літака, який 2014-го дотягнув на одному двигуні. У тій розмові він окреслив і стратегічний горизонт: тільки програш Росії й перемога України, «в цьому напрямку і до кінця»; готовність брати зброю навіть у кредит, бо «українці — чесний народ» і борги віддадуть.
Через два роки, уже як Герой України, він додав інтонацію, якої бракує парадним профілям: війна триває довше за Другу світову, партнерська зброя запізнюється, людей не вистачає — і все одно «рік, два, десять — хоч сто, якщо буде потреба».
Чек-лист: як не дати сенсації зжерти біографію
Перед тим як поширити черговий пост «про комбрига зі Старокостянтинова», варто пройти коротку перевірку. Вона займає три хвилини і відсікає половину сміття.
- Чи збігаються ім’я по батькові й бригада: Євген Богданович, 7 БрТА, в/ч А2502, а не «якийсь Булацик з авіації».
- Чи не змішано 1 липня 2014-го з 24 лютого 2022-го. Це різні війни всередині однієї війни, різні літаки за завданням (розвідник тоді, ударник і носій ракет потім).
- Чи вказано штурмана Олександра Трошина, коли мова про Слов’янськ. Екіпаж — двомісний. Героїзація «одного пілота» стирає другого.
- Чи відділено особисті вильоти командира від вильотів усієї бригади (понад 170 особистих проти майже 1300 спланованих частиною — різні величини).
- Чи не подано заочний російський «вирок» як нейтральний факт суду. Це джерело сторони, що веде війну.
- Чи є посилання на указ, енциклопедію чи пряму цитату, а не на телеграм-канал без дати.
Старокостянтинів після років ударів отримав відзнаку «Місто-герой України». Над містом і далі злітають машини, яким ворожа пропаганда вже не раз співала відбійну. Євген Булацик у цій картині — не статуя на площі. Він той, хто досі рахує людей, ракети, черги на ремонт і те, чи вистачить техніків на наступну ніч. Поки ця арифметика триває, історія комбрига не закрита указом — вона пишеться кожним вильотом бригади, ім’я якої носить Петро Франко, а відповідальність — полковник, який 2014-го не випустив штурвал, коли в корпусі вже горіло.